Хронічний пієлонефрит - симптоми, лікування, причини
Про захворювання
Хронічний пієлонефрит – це не тільки мікробне ураження ниркової тканини. У більшості випадків це захворювання пов'язане з генетичною схильністю. Вважається, що генетично обумовлені особливості імунної системи та висока концентрація рецепторів на слизових оболонках сечовивідних шляхів можуть збільшувати чутливість до певних бактерій. Внаслідок цього ці мікроорганізми легко проникають у ниркову тканину, викликаючи запалення. Ризик такого сценарію значно зростає при порушенні нормального відтоку сечі або при загальному зниженні активності імунної системи. Імунні комплекси починають атакувати чашечно-лоханочну систему та навколишню тканину, що, у свою чергу, сприяє поширенню запального процесу на всю нирку.
У відповідь на розвиток патологічних процесів погіршується загальне самопочуття пацієнта. Сеча стає каламутною, і в ній збільшується вміст лейкоцитів. Змінюється і частота сечовипускання (походи в туалет стають більш частими, включаючи нічний час). Можливе виникнення болю і дискомфорту в області попереку.
Лікування спрямоване на придушення надмірної активності умовно-патогенної флори. Для запобігання повторних загострень проводяться профілактичні курси з використанням рослинних засобів.
Види хронічного пієлонефриту
Запальний процес при хронічному пієлонефриті може періодично загострюватись або затихати. Виходячи з цього, виокремлюють 2 фази захворювання:
- загострення, коли стан пацієнта погіршується;
- ремісія, коли запалення зменшується, і клінічні прояви послаблюються.
Класифікація хронічного пієлонефриту також враховує інші особливості запального процесу. Зокрема, виокремлюються:
- одностороннє та двостороннє ураження;
- латентний і рецидивуючий перебіг;
- пієлонефрит із збереженою функцією нирок або з прогресуванням хронічної ниркової недостатності (стадії 1, 2, 3).
Симптоми хронічного пієлонефриту
Симптоми хронічного пієлонефриту включають як ниркові, так і позаниркові прояви. До основних ознак захворювання відносяться:
- збільшення кількості лейкоцитів у сечі: чим більше їх число, тим інтенсивніший запальний процес;
- потреба в споживанні великих обсягів рідини, що пов'язано з порушенням концентраційної здатності нирок (якщо багато рідини виводиться, необхідно більше її споживати для відновлення водного балансу);
- незначне тимчасове підвищення температури, яке спостерігається лише під час загострення захворювання;
- втомлюваність і загальне недомагання;
- дискомфорт в області попереку, хоча цей симптом не є найспецифічнішим.
Симптоми хронічного пієлонефриту у чоловіків і жінок також можуть включати артеріальну гіпертензію. Частота цього ускладнення зростає у пацієнтів з тривало поточним запальним процесом у нирках. На фоні гіпертонії можуть виникати головні болі, запаморочення та інші загальні симптоми. Рекомендується постійно контролювати артеріальний тиск, щоб вчасно розпочати гіпотензивну терапію, оскільки гіпертонія може погіршити функцію нирок (створюється замкнене «порочне коло»: пієлонефрит – гіпертонія).
Причини
Основна причина гострого і хронічного запалення нирок пов'язана з наявністю інфекцій у сечостатевих шляхах. Однак наявність мікроорганізмів не завжди призводить до запалення. У цьому процесі значну роль відіграють сприяючі фактори, до яких відносяться:
- зниження активності місцевого імунітету щодо певних патогенів (часто має генетичну основу);
- порушення відтоку сечі, викликані сечокам'яною хворобою, вагітністю, здавленням сечоводу зовні або несвоєчасним спорожненням сечового міхура.
У розвитку хронічного пієлонефриту відіграють роль такі мікроорганізми:
- кишкова паличка;
- протей;
- стрептококи та стафілококи;
- клебсієла та інші.
Однак встановити причинно-наслідковий зв'язок між патогеном та запальним ураженням нирок не завжди легко. Тому нефрологи можуть проводити розширене обстеження.
Діагностика
Спочатку лікар проводить об'єктивне обстеження пацієнта, після чого розробляє індивідуальну програму діагностики, спрямовану на виявлення ознак хронічного пієлонефриту. Для підтвердження діагнозу можуть використовуватись такі тести:
- загальний клінічний аналіз сечі (знижена щільність сечі, велика кількість лейкоцитів, можливе незначне перевищення норми еритроцитів і білка);
- аналіз сечі за Нечипоренко (підтверджує наявність лейкоцитурії);
- бактеріологічне дослідження сечі (діагностичним порогом вважається виявлення бактерій у кількості більше 10000 на 1 мл);
- біохімічний аналіз крові з визначенням концентрації сечовини, креатиніну, загального білка та електролітів;
- ультразвукове дослідження нирок, яке дозволяє виключити інші патології з подібними симптомами або виявити супутні процеси (наприклад, аномалії розвитку чи сечокам'яну хворобу);
- экскреторна урографія – введення рентгенконтрастної речовини з подальшою оцінкою її виділення в нирки, сечоводи та сечовий міхур.
У складних випадках, коли важко відрізнити хронічний пієлонефрит від гломерулонефриту або амілоїдозу нирок, може бути виконана біопсія нирок. Морфологічна оцінка структури канальців, клубочків і інтерстицію дозволяє провести об'єктивну диференційну діагностику.
Лікування
Лікування неускладненого хронічного пієлонефриту проводиться консервативно. Якщо виявлено аномалії розвитку сечовивідних шляхів, які ускладнюють уродинаміку, або є абсцес нирки, то показано хірургічне втручання.
Консервативне лікування
Активна консервативна терапія здійснюється під час загострень. Для цього призначають антибактеріальні препарати, які придушують надмірну активність умовно-патогенних мікроорганізмів. Після цього проводяться курси фітотерапії, тривалістю до кількох місяців. Рослинні уросептики рекомендуються і в фазі ремісії як профілактичний захід. Вони допомагають зменшити чутливість сечових шляхів до умовно-патогенної флори.
Якщо на фоні пієлонефриту спостерігається анемія, в терапію додаються препарати заліза. Тривалість лікування анемії складає 1 місяць і більше.
Хірургічне лікування
Хірургічне втручання при хронічному пієлонефриті проводиться в таких випадках:
- наявність каменю, який заважає відтоку сечі;
- абсцес нирки;
- велика кіста;
- аномалії в розвитку чашечно-лоханкової системи, що порушують уродинаміку.
Суть хірургічного лікування полягає у відновленні нормального відтоку сечі, що є важливою мірою для запобігання подальшим загостренням хронічної хвороби нирок.
Профілактика
Основою профілактики є попередження і своєчасне лікування інфекцій сечових шляхів. Пацієнтам з хронічним пієлонефритом рекомендується також регулярно проходити курси фітотерапії (особливо корисна журавлина, яка перешкоджає адгезії бактерій до слизових сечових шляхів). Важно вживати не менше 1,5-2 літрів води (якщо немає набряків) і своєчасно спорожняти сечовий міхур.
Жінкам рекомендується регулярно відвідувати гінеколога для раннього виявлення можливого дисбактеріозу і запальних процесів у піхві. Статева і сечова системи взаємопов'язані, і порушення мікрофлори в одній з них можуть негативно позначитися на іншій.
По можливості слід уникати прийому сечогінних засобів, оскільки вони «активують» нирки і можуть порушити їх функціональний стан на фоні хронічного запалення.
Реабілітація
Правила реабілітації після оперативного втручання залежать від його обсягу і виду. О деталях відновного періоду повідомить оперуючий уролог.
Питання
Який спеціаліст відповідає за лікування пієлонефриту?
Нефролог займається лікуванням неускладнених форм пієлонефриту, тоді як ускладнені випадки вимагають втручання уролога.
Обов'язково чи болять нирки при розвитку пієлонефриту?
У багатьох пацієнтів загострення хронічного пієлонефриту може протікати без больових відчуттів. Нирки можуть довгий час не викликати дискомфорту. Тому не варто покладатись тільки на наявність болю. При зміні стану здоров'я важливо враховувати й інші симптоми пієлонефриту, і найкраще одразу записатись на прийом до спеціаліста (терапевта, уролога або нефролога).
Який аналіз потрібно здати для виявлення пієлонефриту?
Загальний клінічний аналіз сечі є основним скринінговим обстеженням при підозрі на пієлонефрит (додатково може бути використаний аналіз сечі за Нечипоренком для більш точного оцінювання кількості лейкоцитів). Проте не слід займатись самодіагностикою. Остаточний діагноз встановлюється лікарем на основі сукупності клінічних проявів і даних додаткових досліджень.